Внутрішньоособистісний конфлікт

Внутрішньоособистісний конфлікт

Внутрішньоособистісний конфлікт

Наукове вивчення внутрішньоособистісних конфліктів почалося в кінці XIX ст. Вважається, що філософи-етики в цьому плані випередили психологів, оскільки категорія морального внутрішньоособистісних конфліктів отримала вже досить солідне відображення у філософській літературі. Проблеми патологічних змін у психіці й організмі людини в результаті переживання критичних ситуацій давно розробляються психіатрією і біологією.

У психології протягом XX в. накопичений значний теоретичний і емпіричний матеріал з проблеми внутрішньоособистісних конфліктів.

Проблема внутрішньоособистісних конфліктів активно розробляється в зарубіжній психології. Особливість зарубіжних досліджень полягає в тому, що внутрішньоособистісний конфлікт розглядається виходячи з розуміння особистості, яке склалося в рамках певної психологічної школи.

У концепції внутрішньоособистісних конфліктів в рамках психоаналітичного напрямку акцент робиться на його биопсихологической трактуванні. У людини в стані внутрішньоособистісних конфліктів відбувається зіткнення бажань, частина особистості відстоює певні бажання, інша відхиляє їх (3. Фрейд). У теорії К. Юнга внутрішньоособистісний конфлікт — це регрес на більш низький рівень психіки, т. Е. Він відбувається у сфері несвідомого.

У К. Хорні внутрішньоособистісний конфлікт аналізується з двох позицій: як зіткнення прагнень до задоволення бажань і до безпеки і як протиріччя «невротичних потреб», задоволення яких тягне за собою фрустрацію інших.

В рамках гуманістичної психології пропонується інша теорія внутрішньоособистісних конфліктів. В основі конфлікту, за К. Роджерсу, лежить протиріччя, що виникає в особистості між усвідомленими, але помилковими самооцінками, які людина здобуває протягом життя, і самооцінкою на неусвідомлюваному рівні. Інший представник даного напрямку — А.Маслоу сутність внутрішньоособистісних конфліктів розглядає як нереалізовану потребу людини в самоактуалізації.

За К. Левіну внутрішньоособистісний конфлікт — це ситуація, в якій на суб’єкта одночасно діють протилежно спрямовані сили приблизно однакової величини, і суб’єкт змушений робити вибір: між позитивною і негативною тенденціями; між позитивною і позитивної тенденціями; між негативною і негативною тенденціями.

Сутністю внутрішньоособистісних конфліктів, на думку засновника логотерапія В. Франкла, є втрата сенсу життя.

Когнітивна психологія розглядає внутрішньоособистісний конфлікт через когнітивний дисонанс (Л. Фестінгер). Дисонанс являє собою негативний стан, що виникає в ситуації невідповідності знання і поведінки або неспівпадання двох знань. Суб’єктивно когнітивний дисонанс переживається як дискомфорт.

Тому особистість прагне усунути його.

В рамках біхевіоризму внутрішньоособистісний конфлікт трактується як погана звичка, результат помилкового виховання (Д. Скінер). У роботах необіхевіорістов (Н. Міллер, Дж.

Доллард) конфлікт визначається як фрустрація, т. Е. Реакція на перешкоду.

Интеракционизм при аналізі внутрішньоособистісних конфліктів виходить з розуміння його як конфлікту ролей (А. Голднер).

Засновник концепції психосинтеза Р. Ассаджолі бачить сутність внутрішньоособистісних конфліктів в наявності гострих протиріч всередині особистості, що знижують цілісність «Я».

У більшості зарубіжних теорій внутрішньоособистісних конфліктів, розроблених зарубіжними психологами, основу складає категорія протиріччя, внутрішньої боротьби і поняття психологічного захисту (подолання конфлікту). Протікання внутрішньоособистісних конфліктів зв’язується з негативними переживаннями.

Серед вітчизняних психологів одним з перших внутрішні конфлікти досліджував А. Лурія. Під внутрішньоособистісним конфліктом він розумів ситуацію, коли в поведінці індивіда стикаються дві сильні, але протилежно спрямовані тенденції.

Значний внесок у розвиток теорії внутриличностного конфлікт а внесли психологи В.Мерлін, В.Мясищев, Н.Левітов, Л.Славіна. В.Мерлін розглядав внутрішньоособистісний конфлікт як «результат гострого незадоволення глибоких і актуальних мотивів і відносин особистості». Якщо в процесі діяльності виникає стан тривалої дезінтеграції особистості, що виражається в загостренні протиріч між різними сторонами, властивостями, відносинами і діями особистості, то таке психічний стан є внутрішньоособистісним конфліктом.

За Н.Левітову внутрішній конфлікт представляє боротьбу мотивів, яка усвідомлюється як переживання душевного розладу.

В останні роки внутрішньоособистісний конфлікт активно вивчається Ф.Васілюком, Т.Тітаренко, Ю.Юрловим. Ф.Васілюк розглядає внутрішній конфлікт як один з видів критичних життєвих ситуацій (поряд зі стресом, фрустрацією і кризою). Конфлікт виникає в результаті зіткнення двох внутрішніх спонукань, відображених у свідомості у вигляді самостійних цінностей.

Внутрішній конфлікт протікає у формі особливого «ціннісного переживання». Показником внутрішньоособистісних конфліктів є сумнів в істинної цінності мотивів і принципів, якими керувався в житті суб’єкт.

Таким чином, внутрішньоособистісний конфлікт можна визначати як гостре негативне переживання, викликане тривалою боротьбою структур внутрішнього світу особистості, що відбиває суперечливі зв’язку із соціальним середовищем і затримує ухвалення рішення.

У психології виділяють показники внутрішньоособистісних конфліктів.

Когнітивна сфера: суперечливість «образу Я»; зниження самооцінки; усвідомлення свого стану як психологічного тупика, затримка прийняття рішення; суб’єктивне визнання наявності проблеми ціннісного вибору, сумнів в істинності мотивів і принципів, якими суб’єкт раніше керувався.

Емоційна сфера: психоемоційне напруження; значні негативні переживання. Поведінкова сфера: зниження якості та інтенсивності діяльності; зниження задоволеності діяльністю; негативний емоційний фон спілкування. Інтегральні показники: порушення нормального механізму адаптації; посилення психологічного стресу. Як вказував B.C.

Мерлін, тривала і стійка дезінтеграція пристосувальної діяльності — характеристика психологічного конфлікту.

Сподобалася стаття? Поділися нею з друзями!